Гостросюжетне інтерв'ю сайту "Футбол 24". Півзахисник "Айнхайта" Михайло Кополовець розповів нам про життя в Євросоюзі і німецьких геїв, а також пояснив, хто тепер молитиметься за "Карпати".
Приклад Михайла Кополовця – дуже показовий для усіх українських футболістів. Улюбленець львівських фанатів не шукав легких шляхів. Він поїхав у незнайому країну, знаючи лише кілька слів німецькою, і за кілька місяців не тільки вдало освоївся там, а й здобув безцінний життєвий досвід. У новому сезоні Кополовець піде на підвищення, поки ж відпочиває на рідному Закарпатті.
«Чую «Міша-Міша», а нічого не розумію»
– Михайле, яким був цей сезон для вас? Чи можете назвати його вдалим, зважаючи на те, що «Айнхайт» вилетів із п’ятої німецької ліги?
– Наш клуб не вилетів, тому що ті команди, які повинні були підвищитися класом, не мають для цього грошей. Коли я приїхав у «Айнхайт», команда була неукомплектована. Катастрофічно бракувало футболістів нормального рівня. Можете собі уявити, яким є клас гравців «Айнхайта», якщо ми навіть з п’ятої ліги вилетіли. Але керівництво клубу налаштоване дуже серйозно. Наскільки я знаю, нас підсилять один грек і один поляк. Плюс – у команді вже є 5-6 непоганих футболістів, як на рівень п’ятої ліги. Тож я продовжив контракт із «Айнхайтом» ще на півроку. Для мене зараз найголовніше – не категорія ліги. Основне – мати ігрову практику і отримувати за це гроші. В Україні така ситуація, що немає сенсу повертатися додому. Це мені просто нецікаво.
– Хто виділяє гроші на «Айнхайт»?
– Рудольштадт – заможне місто, тут дуже багато бізнесменів. Кожен із них робить певний внесок. Є офіційний президент «Айнхайта», але він грошей не дає – це «парафія» підприємців. Вони – поважні люди, багато чого досягнули в своєму житті, тож їм неприємно бачити регулярні поразки команди. Вони реально зацікавлені у прогресі «Айнхайта». Я наприкінці сезону сказав: для успіху потрібно запросити хоча б 2-3 нормальних футболісти. Бо зараз призовіть сюди хоч самого Мессі – він нічого не доб’ється. Потрібна команда. Можливо, з часом приїде ще хтось з українців.
– Якою є ваша особиста статистика у цьому сезоні? Знаю, що як мінімум один м’яч ви таки забили…
– Так, один м’яч я забив – вже в першому ж матчі за клуб. Потім забив ще два, але їх не зарахували через офсайд. Чесно кажучи, після того м’яча у ворота клубу «Карл Цейсс» із Єни, думав, що заб’ю дуже багато – не склалося. Тим не менше, зараз існувала можливість поїхати на збори із клубом третьої німецької ліги, але я відмовився, пообіцявши приєднатися до них взимку.
– Адаптуватися важко було?
– Так! Мови я не знав, тож почувався самотньо, наодинці зі всіма проблемами. Пам’ятаєш, у «Карпатах» був іспанець Лукас Перес? Він не розумів нас, тож я любив з нього поприколюватися, потравити його. Лукас усвідомлював це і сердився. А тепер я й сам побував у шкурі Переса. Заходжу в роздягальню, там пацани сидять і по-німецьки щось обговорюють, сміються. Часто виникали незручні ситуації – люди тебе не розуміють, а ти не розумієш їх. Іноді чуєш «Міша, Міша», – але ЩО саме вони кажуть – не знаю. Зрештою, то таке. Головне на полі себе показувати – тоді вони розуміють, хто ти.
Мовний бар’єр є досі. Чесно кажучи, німецьку не вчив, бо думав, що «перекентуюся» і через півроку поїду звідти. Елементарні речі, звісно, засвоїв. Guten Abend – добрий вечір, Wie geht's? – як справи?, Geht so – так собі, Nach rechts – вправо, Nach links – вліво, Zurück – назад… Якщо окреме слово почую, можу приблизно здогадатися, про що розмовляють. Але підтримувати розмову я не здатний. Якщо приїдуть зараз ще кілька легіонерів, то клуб винайме для нас репетитора. Подивимось.
– Кажете, ваші одноклубники – молоді пацани. Чи всі вони – професіонали? Можливо, хтось поєднує футбол з іншою діяльністю?
– Звісно, що не всі вони – професіонали. Якщо зараз керівництво «Айнхайта» дотримає слова і розпочне серйозно підсилювати склад – їх у команді вже не буде. Там є кілька людей, які не «стягують» навіть у п’ятій лізі.
«Вечорами пили пиво»
– Як ви можете оцінити рівень п’ятого німецького дивізіону?
– Розумієте, в Оберлізі є дуже багато «дублів» команд, що грають у вищих дивізіонах. Тож на матчі беруть 3-4 серйозних професіоналів із, приміром, третьої ліги. Такі команди спокійно могли б грати на рівних із українською Першою лігою. Третя німецька ліга, щоб ви розуміли, – це 40-тисячні стадіони і прямі трансляції всіх матчів.
– А який стадіон у «Айнхайта»? Чи велика домашня аудиторія у вашої команди?
– Стадіончик у нас невеликий. Коли я тільки прийшов в цю команду, то на трибунах збиралося по три тисячі вболівальників. А кубкову гру з «Карл Цейсс» відвідало ледь не півміста. До слова, населення Рудольштадту – 25 тисяч осіб, а квиток на матч коштує 10-15 євро. Звісно, коли «Айнхайт» почав програвати матч за матчем і йти «на виліт», відвідуваність знизилась.
– Ви багато років виступали в УПЛ, грали в Лізі Європи. Чи влаштовує вас рівень головного тренера «Айнхайта»?
– Щоб тренер розвивався, йому потрібні нормальні футболісти, хороший матеріал для роботи. Мій теперішній наставник – дуже хороша людина. У мене був такий момент, коли я отримав травму, а тренер одразу помітив, що мені важко психологічно. Тож він відпустив мене на 10 днів додому, на Закарпаття. Щодо його професіонального рівня, то цей рівень відповідає п’ятому дивізіону. Звісно, вундеркіндом у футболі його не назвеш. Тренування проводить непогані, людяний, а що ще я від нього можу вимагати?
Дивіться, як є в Україні. Більшість команд готує другий тренер, а головний лише стартовий склад називає. Навіть у київському «Динамо». По телевізору показують, як Реброву на вухо нашіптує його людина, що розуміється у футболі. Те саме – «Барселона». У фіналі Ліги чемпіонів були моменти, коли Енріке підказували помічники, які набагато більше розбираються у тактиці, ніж він. Головний тренер може бути психологом, відповідати за контакт з футболістами, а кілька помічників йому порадять набагато краще, ніж він сам міг би додуматися. У «Говерлі» був тренер з фізпідготовки, а також другий тренер. Грозний тільки визначав склад і міг щось крикнути три рази – його й так ніхто не розумів.
– Якими побутовими умовами вас забезпечив клуб?
– Мені винаймають квартиру. А щодо транспорту, то я пересуваюся містом на власному автомобілі.
– Колись ви з великим захопленням розповідали про голландців. А які враження від німців?
– Дуже охайні, акуратні, ввічливі люди. Це настільки дисциплінована нація, що на зустріч вони прибувають з точністю до хвилини. Я зараз навіть міг не підписувати новий контракт. Бос дав мені слово, а для нього це закон. Там немає такого, щоб тебе хтось обдурив. У клубі мені сказали: «Міша, якщо будуть проблеми, чи потрібні гроші – просто зателефонуй».
Коли я приїхав у Рудольштадт вперше, мене зустріли, провели екскурсію по місту, показали пам’ятки культури, спортивний комплекс. І це команда Оберліги, друзі! Я собі можу хіба уявити, що робили з Рібері чи Роббеном, які приїхали в «Баварію», – їх напевно облизували (Сміється). В «Айнхайта» є два зелені поля і одне штучне. Але там у роздягальнях встановлені такі штуки зі щітками для миття бутс, які я бачив хіба що у київського «Динамо» і на «Донбас-Арені». В Німеччині таких ноу-хау дуже багато.
– Чи дозволяють собі гравці «Айнхайта» після матчів піти гуртом на пиво або в нічний клуб?
– Є таке. Там не звертають увагу, коли хтось зайвий раз вип’є пиво. Це навпаки підтримується, зокрема, головним тренером – команда має вміти розслаблятися. Пригадую, коли були збори, ми поїхали на три дні у відпочинковий комплекс – щоб разом провести час у неробочій атмосфері і здружитися. Вечорами пили пиво, а якось влаштували такий турнір, де потрібно було по канату перелізти через озеро (я, щоправда, від цього змагання був у шоці). А от коли ми їздили в гори на лижі – дуже сподобалося.
– Яке прізвисько ви отримали в новій команді?
– Я тільки-но приїхав у клуб, а вже через тиждень з’явилося прізвисько – «Копо». Всі – і гравці, і тренери мене так називають.
«Мужики цілуються. Було б це в Ужгороді – отримали б по голові»
– Чи є у Рудольштадті українська діаспора? На що ви порадите звернути увагу нашим туристам?
– Є тут пару старих замків – був я на екскурсії, дивився, дуже цікаво. Але значно цікавіше у місті Єна, що за 20 кілометрів від Рудольштадту. Щодо мого міста, то воно, щоб ти розумів, розташоване в горах. За 150 метрів від мого будинку розпочинається ліс. Тож коли вночі у місто спускаються лисиці – це не дивина. Правда, коли я вперше побачив лисицю, то був у шоці! Розпушила хвіст і йшла собі поруч із автомобілями. Ще тут є дуже багато басейнів і затишних кафе. В одному із замків зробили величезну терасу – там із висоти відкривається прекрасна панорама всього міста. А ось у Єні базується знаменитий завод «Карл Цейсс», де вперше у світі виготовили збільшуване скло. Він функціонує й зараз і робить продукцію для космічної галузі.
Діаспора? Є наші люди, є. Підходять, залишають мені номери телефонів, візитки. Українці за кордоном гуртуються, хочуть спілкуватись. Але молоді мало, в основному – люди 45-50 років. Я не розумію тих, хто виїжджає з України і осідає у Німеччині – тут важко психологічно. Все розмірено, спокійно. Я одного разу завтикав на світлофорі – вже «зелене», а я стою. І ніхто бодай раз мені не посигналив! Натомість приїхав в Ужгород, ледь-ледь «жовтий» – вже сигналять, давай рухайся! Відчуваю, що я – вдома, ось це мені і потрібно (Сміється). Так, у Німеччині – соціальні виплати, висока якість, але тут все штучне, багато геїв…
– Вам дискомфортно поруч з геями?
– Не те слово! Якось випадково зайшов у гей-клуб на дискотеку і не зрозумів, що відбувається. Я ледь там не ригав. Мені було гидко, а німцям – нормально. Вуха проколені такими кулями… Я не з того світу. Українцям «така» Європа ще довго не вкладатиметься в голові. Два мужики йдуть, тримаються за ручки, цілуються… Було б це в Ужгороді – вже б обоє отримали по голові.
Чесно зізнаюся: я запитував у наших пацанів, чи нема в «Айнхайті» геїв. Кажуть – нема. Ще не вистачало, щоб вони були в команді! Адже в душ ходимо всім колективом. Я спочатку так придивлявся – думаю, може комусь сподобався. У Німеччині діти з дітьми, старші зі старшими, «голубі» – там вже просто не розумієш, що робиться. Там збоченнями аж кишить – і ніхто не ховається. Мені це дико.
– Гаразд. А що німці кажуть про політику? Як зараз ставляться до Росії і Путіна?
– По телебаченні про це багато розмов. Але простим людям не до війни в Україні. Вони добре живуть, їм класно, вони відпочивають. На новини у них немає часу. Ніби співчувають нам, але не більше. На мою думку, німці не розуміють, через що виник конфлікт. При зарплатах у 2-2,5 тисячі євро вони витрачають на харчування 250 євро в місяць. А на решту суми не відмовляють собі ні в чому.
– В Україні відбувся Євромайдан, начебто змінилася влада. Поживши в Європі і повернувшись на Закарпаття, чи помітили ви якісь зміни на краще?
– Я дуже розчарований, бо була надія, що дійсно щось змінять. Але прийшли інші рвачі. Так шкода тих людей, які гинуть на Донбасі, які залишають там своє здоров’я. Заради чого?
Чи змінилося щось в Ужгороді? Поки що нічого. Моя думка така: може зараз крадуть трохи менше, але однаково продовжують це робити. Я, наприклад, їду Ужгородом і перевищую швидкість. Зупиняє мене даішник. Кажу: «Я вибачаюся, так – перевищив». А йому нецікавий штраф. Запитує: «Шо, оставляєш мені на кофе?». Що змінилося? Нічого не змінилося. При Януковичі усе відбувалося відкрито, зараз трішки ховаються. Я бачу, що відбувається на митниці, бо по дорозі в Німеччину проїжджаю і Словаччину, і Угорщину. Знаю, як поводяться наші митники – все те саме.
В Ужгороді багато будівельних майданчиків, нових магазинів. Але роблять це ті, що й раніше. Хто мав, той має. Прості люди почали жити краще? Ні. Знаєте, чим вигідна війна? На неї можна все списати. Зарплата – 1000 гривень, а хліб коштує 7,8,10 гривень. Для порівняння: в Німеччині середня зарплата – 2000 євро. У нас – нехай теж 1500-2000 гривень. Але там літрова банка молока коштує 0,5 євро. У нас це було б 50 копійок. Кілограм м’яса у Німеччині – 2,5 євро. У нас – 60 гривень. Відчуваєте різницю? Хліб у них від 0,5 до 1 євро.
Я – футболіст. Можу собі дозволити дещо більше. Але йду в магазин і бачу бідних людей. Серце кров’ю обливається – хочеться допомогти абсолютно всім. У мене мама заробляє півтори тисячі гривень. Люди вже й забули про те, що могли собі дозволити при «тій» владі. Цим курсом їх просто обікрали – в три рази. У Німеччині за зекономлені 400-500 євро ти зможеш поїхати в Туреччину. А куди ти поїдеш за 500 гривень? На сусіднє озеро, хіба що.
«Місію священика передав Худоб’яку і Голодюку»
– Свого часу ви не кращим чином розійшлися із «Говерлою». Чи ображаєтеся досі на цей клуб?
– А на що ображатися? Хіба я не розумію, що може бути? По-перше, вони не розрахувалися зі мною, винні мені гроші. Я ж не якийсь «вчорашній дядя» у футболі, що буду ображатися. Всі бачать, як у «Говерлі» поводяться із футболістами.
Просто на Закарпатті ніколи і ніхто не ставився до футболу серйозно. Я впевнений, що Нестор Шуфрич, може, одного-двох футболістів знає – і все. Йому нецікаво. А молодий Саша Шуфрич не має впливу на гроші. Він може хіба що сказати: «Так, все буде».
От Райчевіч. Чоловік приїхав зі сім’єю в Ужгород. Він винаймає квартиру, а йому не платять зарплату 5,6,8 місяців. Уявляєте, наскільки це психологічно важко? Звичайно, люди підуть з команди, але, вважай, ти рік-два втратив. Ти в боргах – одні обіцянки. Такий футбол – нецікавий. Я дуже радий, що поїхав у Німеччину. Рівень нашого чемпіонату не відповідав рівневі зарплат у клубах. Не кажу про «Динамо», «Шахтар» і «Дніпро» – там гравці дійсно класні – а маю на увазі інші команди. Тому ми зараз повернулися до початку 90-х, коли заробляли по три тисячі доларів. І це справедливо. Бо не може дитячий тренер отримувати дві тисячі гривень, а футболіст – 100 тисяч доларів. Це просто некультурно щодо всіх інших людей, скажімо так. На сьогодні оптимальна зарплата для гравця клубу, який не грає в єврокубках, має становити 5 тисяч доларів. Краще отримувати потроху, але щомісяця, аніж раз в півроку – 10-15 тисяч. Коли сидиш без зарплати і тебе виганяють із квартири, – футболіст почувається, як пес лишайний.
– «Карпати» – ще одна команда, яка вам близька. Що думаєте про виступ львів’ян у цьому сезоні?
– Дуже люблю «Карпати», це моя рідна команда. Але я не слідкував за її матчами. Хіба що Худоб’як мені напише, що забив гол, – і я дуже радий. Це мій старий товариш, поважаю Худіка як людину. З Голодюком можу переписуватися. Кожанов ще є. Інші ж мої друзі вже роз’їхалися з «Карпат». Я взагалі відійшов від теми українського футболу. Наприклад, тільки зараз дізнався, що Севідов очолив «Металіст». Після того ставлення, яке я побачив у Німеччині, мені наш футбол, всі оті «схеми», стали гидкими. Хіба що «Дніпро» дивився у Лізі Європи, але лише тому, що його транслювали по всіх німецьких телеканалах.
– Коли ви поїхали зі Львова, уболівальники часто запитували: «Хто ж тепер молитиметься за «Карпати»? Тож чи молитеся за команду, а, може, передали цю місію комусь іншому?
– Звісно, що я не можу не перейматися долею команди. Коли я чую слово «Карпати» – воно для мене рідне, близьке, тепле. Кому я міг передати обов’язки – та тільки Худоб’яку і Голодюку. Це лідери команди, вони можуть тягнути далі цю ношу священика (Сміється). Чесно-чесно вам скажу: хотілося закінчити кар’єру у Львові. Але я така людина: коли бачу, що тренер на мене не розраховує, то піду. Хоча з Ігорем Йовічевічем у мене завжди були прекрасні стосунки. Думаю, що я б навіть зараз не був зайвим у «Карпатах». Допомагав би виховувати молодь. Але це футбол.
– Ті, хто регулярно стежить за вашою сторінкою «ВКонтакте», взимку звернули увагу на статус «Она особенная». А нещодавно ви запостили фото із красунею. Це саме та – «особлива»? І якщо так, то коли весілля?
– (Сміється) Так, це моя кохана дівчина – Віка. Вона зі Львова. Я ж казав, що шукатиму собі щастя у Львові. Познайомився з нею перед від’їздом у Німеччину, а потім забрав до себе у Рудольштадт. Думаю, що кращої за Віку не знайду.
– От бачите, як я вас «розкусив»!
– (Сміється) А ніхто не міг тоді здогадатися, коли я в «Контакті» красиво написав: «Она особенная». Коли гулятимемо весілля – я обов’язково запрошу журналістів. Буде дуже цікаво.
Олег Бабій, Футбол 24
